| Інтерв'ю |
|
|
|
|
"Білоус забрав із театру 23 вистави"
Перше інтерв’ю Станіслава Мойсеєва після повернення в Молодий театр
Сьогодні
Поширити у Facebook
Режисер Станіслав Мойсеєв знову очолив Молодий театр: він уже керував театром протягом 16 років, з 1996 до 2012 року. Після цього посаду посів Андрій Білоус, якого звинувачують у багаторічному харасменті й сексуальних домаганнях. Сам Білоус відкидає звинувачення як "абсурдні та безпідставні". Ще в лютому поліція почала кримінальне провадження за статтею 153 Кримінального кодексу (сексуальне насильство).
У середині травня Білоус написав заяву про звільнення, а за кілька днів стало відомо, що на посаду повернувся Мойсеєв. Після першої каденції у Молодому режисер також був художнім керівником Театру Франка (з 2012 до 2017 року). Далі Станіслав Мойсеєв протягом восьми років ставив вистави як запрошений режисер, переважно за кордоном. Останню постанову в Україні, "Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки" (2024), перенесуть на сцену Молодого театру зі "Сцени 6" у "Довженко-Центрі" — це буде перша прем’єра нового сезону.
Журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко поспілкувалася з директором — художнім керівником Молодого театру Станіславом Мойсеєвим після першого місяця на посаді, у театральне міжсезоння.
Запитали, як це — вдруге витягувати театр із кризи; що робити із втратою третини вистав репертуару, які поставив Андрій Білоус; як склалися стосунки із Групою 46, яка вимагала звільнення попереднього очільника та чи може Молодий театр створити юридичні механізми захисту трупи, які могли б запобігти подібним ситуаціям.
Про повернення в Молодий театр
У середині травня колишній очільник Молодого театру Андрій Білоус пішов із театру. Як далі розвивалися події, як ви знову очолили театр?
Для мене в певному сенсі це загадкова історія. Коли почався скандал із харасментом, всі знайомі почали запитувати, чи не хочу я знову очолити театр, і всім я абсолютно щиросердно відповідав, що ні. Тим більше тоді Департамент культури КМДА активно обговорював можливість мого переходу у два театри Києва. У першому випадку ситуація вирішилася в інший спосіб, а у другому просто відмовився, у мене були свої причини та мотиви для цього.
Але коли мене знову запросив до розмови директор департаменту (Сергій Анжияк — Ред.), у мене щось внутрішнє змінилося. Шістнадцять років у цьому театрі — це найбільший відрізок, який будь-який керівник цього театру колись проходив разом із колективом. Скажу без зайвої скромності: і для театру, і для мене як режисера це був найкращий період. Тож я подумав, що не маю морального права відмовлятися, треба прийти і допомогти театру вирулити з цієї ситуації, а там буде видно.
Думаю, це було непросте рішення. Тим паче після того, як ви очолювали Театр Франка, казали про те, що більше ніколи не хочете очолювати державний театр.
Це правда, мої настрої були відповідними. Після Театру Франка я вісім років працював як запрошений режисер, зокрема багато працював у Європі.
Ми з вами говоримо в міжсезоння. Що б ви хотіли встигнути до початку сезону, які зараз пріоритети?
Безперечно, репертуар, його необхідно запускати одразу. Для цього потрібно приблизно пів року — від моменту, коли створюють макет декорацій, до репетицій.
Важливо запустити цей процес із перших днів, як трупа вийде на роботу.
Також є ряд важливих кадрових питань, я вже почав їх вирішувати. У театр прийшла нова головна адміністраторка, яка частково буде займатися і проєктними питаннями. Також у мене є помічниця, яка займатиметься питаннями піару і репертуарної політики. На мій подив, у театрі не було посади завідувача літературної частини. Але одній людині нереально проаналізувати весь обсяг інформації, яка надходить.
У вас була комунікація з Білоусом до того, як він пішов, певна передача обов’язків? Хоча, певно, вам і не треба ніякої передачі після багаторічної роботи в цьому театрі.
Не було ніякої комунікації, він звільнився і пішов собі. Очевидно, у нього були репертуарні плани, але нічого не залишилося в документах. Усе, що стосується технічних моментів, у роботі. Наприклад, ми дуже хочемо ліфт, але побудувати його дуже дорого. Департамент культури не допоможе, потрібне додаткове фінансування. Кошти буде легше отримати, коли буде проєктна документація. Ми її вже фактично проплатили своїми силами, скоро завершимо.
Про репертуар після Білоуса
Коли ви прийшли в 1996 році, то довелося витягати театр із кризи. Зараз, здається, ви у тій самій ситуації, просто криза іншого характеру.
Справді, ситуація кризова, але інша. З фінансового та інфраструктурного боку театр зараз у порядку. Інша справа, що ми знімаємо з репертуару 23 вистави. Точніше, не ми знімаємо, а режисер Білоус забороняє їх експлуатувати.
Для мене, чесно кажучи, незрозуміло, як людина, яка віддала значну частину своїх вистав цьому театру, може його так підставляти. Коли Білоус прийшов у цей театр, із ним все було окей. Він був популярний, абсолютно самодостатній, із прекрасним репертуаром, один із найкращих в Україні. Тоді я не забирав своїх вистав із репертуару й сподівався, що певний час вони ще там залишатимуться. Білоус вирішив їх зняти.
Такі дії сигналізують про очевидне недотримання професійної етики. Але це його вибір, тож зараз ми маємо швидко мобілізуватися та заповнювати ці пустоти в репертуарі новими виставами.
Коли Білоус прийшов до театру, то змінив його курс. Умовно, з репертуару зникли соціально значущі вистави, якщо доречно буде їх так назвати. Як їх зараз повертати?
Повернення минулих вистав, якими вони не були б для мене дорогими, не в пріоритеті. Треба жити сьогоднішнім днем і планувати майбутнє. Ми живемо в трагічний час, але без планів неможливо рухатися далі та створювати платформу для людей, які працюють у театрі й приходять до театру. Вони мають відчувати, що майбутнє є. Тому репертуар буде новий.
На початку сезону ми перенесемо зі "Сцени 6" мою останню виставу "Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки". На "Сцені 6" ми показали виставу всього чотири рази. Вона була зроблена як соціокультурний проєкт, не комерційний. У Молодому театрі це буде перша прем’єра сезону.
Також я дуже хотів би зробити спектакль, де центральне місце займав би Олексій Вертинський. Так збігається, що в січні в нього дуже поважний ювілей (70 років — Ред.). Тож хочеться, щоби він отримав гідну та серйозну роботу — чи комедійну, чи драматичну. Хотів би це встигнути до Нового року (а якщо не встигнемо — у лютому).
Так, вже треба щось нове, крім "Синього автомобіля" (моновистава в режисурі Ігоря Славинського, яка в репертуарі театру з 1998 року — Ред.).
Безумовно. У Вертинського, крім "Синього автомобіля", залишаються в репертуарі лише "Потрібні брехуни", постановка Станіслава Жиркова.
А з тих вистав, які в репертуарі зараз, плануєте прибирати якісь?
Та куди ж більше [сміється]. Для того щоби щось знімати, треба щось мати натомість. Я ще навіть не встиг передивитися всі вистави в репертуарі. Я намагався це зробити, але коли прийшов, то червень якось промайнув. Уже за моєї каденції випустили дві прем’єри — "Патетичну сонату" (у режисурі директора — художнього керівника Малого театру Дмитра Весельського — Ред.) та "Чи одружиться нарешті Фігаро" (ставить французький режисер Григор Мане — Ред.).
Якими будуть темпи прем’єр?
Ми не будемо робити напівсирі та неякісні вистави. Але постараємося утримувати планку дохідної частини театру. Більшість працівників театру отримують доплати до зарплат, бо зарплати невеликі, особливо в технічних службах.
За позитивних обставин, крім "Трьох перукарок...", ми випустимо ще дві вистави основної сцени до кінця сезону, і до шести вистав камерної та мікросцени.
З основною сценою завдання зрозуміле: там має бути репертуар цікавий і різноманітний, для різних категорій. Камерна сцена — для більш альтернативних проєктів. Щодо мікросцени, то вона не несе фінансового сенсу для діяльності театру, тому має бути майданчиком для контроверсійних проєктів, де ми могли б робити те, що не можемо на камерній чи основній сцені. А значить все, що не заборонено конституцією України.
І що це може бути?
Пошуковий теар, якісь дуже відкриті теми, певною мірою табуйовані суспільством. Яких ми боїмося торкатися. Це можуть бути вистави з обуреною публікою, яка встає і виходить під час вистави.
За логікою, у Молодому мають з’явитися вистави на основі сучасної драматургії.
Так, вона з’явиться на всіх сценах. Уже з’являється, "Три перукарки.." — вистава за сучасною драматургією, п’єса Максима Курочкіна.
Але не треба думати, що я зроблю з Молодого театру платформу для розвитку нової драми. Вона займатиме велике місце в репертуарі, але ми повинні враховувати різні смаки та побажання наших глядачів. Хтось захоче подивитися класику. Також дуже добре продається вистава "Зілля" (у постановці Олександри Меркулової, за повістю Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала" — Ред.). Тож є запит на різний театр, не лише на соціально активний. Тим більше в Україні немає до нього звички. Але поступово буде.
Яким, на вашу думку, має бути співвідношення класичних вистав і сучасної драматургії?
Чесно кажучи, не знаю. Якщо говорити про пласт сучасної драматургії, вона теж дуже різноманітна і неоднорідна. Наприклад, нова драма — це про певний драматургійний напрям, який вже представлений відомими та молодими авторами. А є ще сучасна драма, яка не форматується, більш традиційна драматургія, розрахована на популярність у глядача. Може бути й те, й інше. Якщо умовно поділити, то третина класики; третина текстів XX століття, яких ми не назвемо класикою; і третина наших улюблених, сучасної драматургії.
У вас уже є певні домовленості з українськими та закордонними режисерами, які в наступному сезоні будуть ставити вистави в Молодому?
Є багато пропозицій від молодих режисерів, яких я не знаю особисто. З-за кордону поки що дві цікавих пропозиції. Одна з Кракова від мого старого партнера і продюсера, щодо створення українсько-польського проєкту. Поки що не можу розголошувати деталі, але є загальна ідея і розуміння того, як її реалізовувати та фінансувати. Будемо працювати, коли я зрозумію, хто буде ставити виставу.
Ще є цікава пропозиція від нашого старого друга Крістофа Фьотріє із Франції, який свого часу поставив тут дуже цікаву виставу на драматургії сучасного французького автора (Ремі де Воса), "Поки мама не прийшла". Зараз у нього є пропозиція поставити п’єсу Ежена Йонеско, яку ніколи не ставили в Україні. П’єса масова, там багато акторів, тож це викликає в мене певний оптимізм.
Ви самі хотіли б щось поставити чи зараз інші пріоритети?
Зараз не до постановок, потрібно стабілізувати ситуацію. Наприклад, очікую рішення щодо кандидатури на посаду директора-розпорядника. Це дуже важливо, бо я автоматично делегую дуже значні функції, пов’язані з господарсько-фінансовою діяльністю і взагалі оперативне управління діяльністю театру. Тоді я розвантажуюся для більш стратегічних питань. У нас все намагаються звести до рівня завгоспа — якщо в нього там все пофарбовано, значить хороший завгосп.
Завдання керівника — концепції, репертуарна політика, формування акторського пулу. Не цвяхи й дрібні ремонти.
Дострокове розірвання контракту, Група 46 і моральний стан трупи
Ми всі спостерігали за конфліктом Групи 46 і старшого покоління акторів у ставленні до Андрія Білоуса. У якому моральному стані була трупа, коли ви прийшли?
Думаю, конфлікт ще не вичерпаний до кінця. Мені здається, він був сформований не лише на основі тих, хто за чи проти Білоуса, а і на основі певної боротьби між поколіннями. Переважно старше покоління не підтримувало ідею усунення Білоуса з театру, а значна частина молоді якраз до цього спонукала.
Вони для мене дуже сміливі й дуже небайдужі люди, які займають позицію, яка не завжди дається акторам в українському театрі. Звісно, бувають прояви соціального усвідомлення, але вони лише починаються в нашому суспільстві. А вони заявили про своє ставлення до проблеми, яка виникла, і це робить їм честь.
Так само я розумію старших акторів. Вони завжди прагнуть стабільності, щоби в театрі нічого не змінювалося, бо це загрожує їхньому існуванню. Хтозна, може, прийде новий керівник і почне всіх вимітати з театру.
Мені зрозуміла і позиція людей, які кажуть про те, що спочатку все треба довести шляхом слідства. Тут є різні аспекти, і ми не повинні забувати, що репутація людини, а тим більше керівника та професіонала, стає все важливішим фактором у нашому суспільстві. Репутаційні втрати призводять до того, що люди залишають посади чи депутатські крісла. Коли усвідомимо, як працює інститут репутації, тоді будемо говорити про європейське суспільство.
Але ж домагання та харасмент у театральній сфері існують вже не перший рік. Просто зараз ця проблема вибухнула.
Так і є. Щодо акторів, я не відчув дуже гострих і відвертих протистоянь. Розумію, що за лаштунками відбуваються різні процеси.
Я зустрічався із представниками Групи 46, зокрема з Вікторією Ромашко (авторка петиції з вимогою звільнити Андрія Білоуса та директора Департаменту культури КМДА Сергія Анжияка, останнього — за "бездіяльність у виконанні прямих обов'язків" — Ред.).
Вони попросили такої зустрічі. Ми з ними нормально і конструктивно поговорили, вони виклали своє бачення — як би їм хотілося, щоби рухався Молодий театр. У більшості позицій це збігається і з моїм уявленням, куди театр має рухатися. Щодо старшого покоління, то багато з них працювало зі мною раніше. У них різні позиції. Вони, можливо, хочуть більше поваги з боку молодого покоління, і це мені теж зрозуміло. Буду намагатися зробити так, щоби вони почали працювати спільно.
Андрія Білоуса спочатку відсторонили від роботи, потім повернули, потім він написав заяву про звільнення. Цього могло б і не бути, якби працював пункт про втрату довіри до керівника, який рекомендувала комісія, що розслідувала ситуацію та опитувала колектив театру. Бо виходить так, що усунути можна було лише відповідальних за матеріальні цінності, умовно тоді, якби керівник щось вкрав із театру, а свідчення про домагання не є для цього достатньою підставою. Що театр може зробити юридично, у статуті чи контракті, щоби запобігти подібним випадкам?
Ми всі працюємо у правовому полі, і законодавство регулює ці процеси. Ми не можемо змінити певні пункти в положенні про театр і на підставі цього ухвалювати рішення щодо керівника. Бо положення — це внутрішній документ, який не може бути вищий за статусом, ніж закон про працю в Україні. Інша справа, що це не пооинокі прецеденти за останні кілька років. Очевидно, це свідчить про те, що законодавці мають звернути на це увагу та внести певні корективи.
Тобто треба чекати розпоряджень зверху, театр не може ініціювати зміни?
Ну внесем ми зміни до статуту. І що? Це документ нижчого рівня, який регулює внутрішні процеси, зобов’язання, посадові обов’язки. Аж ніяк не такі важливі моменти, які пов’язані з кримінальними провадженнями чи звільненням людей за статтею. Театр не має права займатися такими речами, як і будь-яка інша установа. Ініціювати зміни до законодавства перед законодавчим корпусом може, наприклад, низка громадських організацій.
Зараз законодавство не передбачає дострокового розірвання контракту саме через такі обставини, про які ми з вами говоримо. Треба лише чекати закінчення цього контракту і не продовжувати його далі, це законний механізм. Не так багато причин, за яких може буде дострокове розірвання контракту. Про репутаційні причини там нічого не сказано.
Але погодьтеся, дивний як мінімум той факт, що Білоус повернувся працювати в театр після відсторонення, попри те, що він був у відвертому протистоянні з Групою 46.
Що я вам скажу? Є юридичні аспекти цієї історії, які я не готовий коментувати. Я знаю, що Анжияк вмотивовано мені розповідав, із яких причин він не може достроково розірвати контракт із Білоусом. Лише шляхом довгих дискусій і розмов вони прийшли до того варіанту, який ми зараз маємо — Білоус написав заяву про звільнення.
"Театральний бум", конкурс для режисерів-початківців і стосунки з Театром Франка
Чим для вас особливий Молодий серед інших театрів Києва, що його вирізняє?
Думаю, варто звернутися до історії. Тут завжди відбувалися бунтівні дії, страйки, акції, цей театр завжди коливався на грані потрясінь. У певний час він взагалі міг бути розформований. При цьому Молодий завжди демонстрував волю до експерименту і пошуків нових рішень. Тобто для того тла, де він працював, театр ніс доволі новаторські тенденції.
Вважаю, це пов’язано з його соціальною загостреністю. Тут треба згадати виставу Марка Нестантинера ("Cтійкий принц", 1981 — Ред.), яку заборонили компартійні органи, і вистави Валерія Більченка періоду Перебудови, дуже гострі ("Археологія", "І сказав Б…" — Ред.).
Вони активно апелювали до глядача в залі, активно прагнули діалогу. І саме ці аспекти в історії Молодого театру, вочевидь, були мені дуже близькими. Цього не можна сказати про жоден інший театр у Києві. Тож саме це, мені здається, треба плекати й зберігати в Молодому.
Коли необхідно було прописати коротку версію історії театру і завліт цим займалася, я давав для цього тези. Перша теза звучала приблизно так: "Молодіжний, Молодий театр створений як мистецька альтернатива існуючим і діючим на той момент театрам у Києві". Театр неспокійний, який говорить про життя і про соціум.
Крім іншого, сюди повернулися і літературні вечори. Буде третій сезон?
Так, буде, я вже зустрічався з організаторами (Stretovych Agency, Суспільне Культура ексклюзивно публікувало тези з другого сезону літературних вечорів — Ред.). Це стало традицією. "Бу-ба-бісти" свого часу теж проводили свої вечори тут.
Яких ще подій на сцені театру чекати, крім вистав?
Безумовно, виробництво вистав — це основна функція театру, але він ще має проводити дослідницькі проєкти, займатися майстеркласами, робити студії для навчання себе самих та інших охочих.
Думаю, у нас буде конкурс для молодих режисерів, ми вже готуємо положення. Тобто не просто хтось мені писатиме, що хоче ставити вистави. Наприклад, ми будемо обирати два тексти й пропонувати режисерам зробити до них невеликі вистави. На основі перегляду цих ескізів будемо ухвалювати рішення про запрошення того чи іншого режисера.
Такий досвід у мене вже був — один із перших конкурсів в Україні, який ми зробили з Британською радою. Там запропонували три або чотири п'єси сучасних британських драматургів, взяло участь кілька режисерів. Тобто такий підхід себе виправдовує.
Тобто конкурс може відбутися вже в наступному сезоні?
Думаю, так. Ми не будемо поспішати, але думаю, до Нового року, в жовтні чи листопаді, ми його запустимо.
Ви також викладаєте в університеті імені Карпенко-Карого. Час від часу порушують питання щодо театральної освіти, від закритих театральних майстерень до пошуку альтернатив системи Станіславського, але зрушень ніби не відбувається. Чи ви їх помітили?
Проблема освіти, як на мене, навіть серйозніша за проблему реформи театру. З моєї точки зору, реформа театру так і не відбулася, попри всі реляції і консультації популістського характеру. Нічого не змінилося, крім введення контрактної системи. І навіть ця система має стати більш прозорою та зрозумілою.
Система персоналістських театральних шкіл, побудованих на певній особистості, дає результат. Інша справа, що є намагання закапсулювати майстерні та зробити з них свого роду секту, до якої не допускаються сторонні й не випускаються учасники цієї секти. Це є безумовною проблемою, і з цим треба боротися. Поки що, крім перших звуків про те, що це треба змінювати, я не чув конструктивних пропозицій, як це зробити.
Ну знищимо ми майстерні і що? А як бути з тим, що педагоги мають різні рівні фахової підготовки? Ми маємо говорити про те, що студент має пройти через ряд педагогів, не замикаючись на своїй майстерні. Але тоді потрібно багато таких педагогів з адекватним рівнем підготовки. Не однаковим, звісно, але з фаховим.
Ще є питання щодо того, для чого нам така кількість випускників, які потім будуть без роботи. Діти ж не вирішують, вони романтично налаштовані, а університет дає місця для тих, хто вийдуть безробітними.
Думаю, цьому можна було би присвятити окреме інтерв’ю. Ви зараз сам встигаєте ходити в інші театри, можливо, щось порадите?
Раніше я був необізнаний у новинках, дистанціював себе від усіх процесів, хіба що читав щось на Facebook. Але останнім часом, ще до призначення в Молодий, я почав ходити в театри. Така нужда — отримав запрошення зробити вистави в Театрі Франка і Театрі на Подолі. Тож мав поновити свої враження, особливо подивитися, як працюють молоді актори.
Не знаю, наскільки можу радити в цьому сенсі, у всіх різні смаки. Театр, як і футбол, медицина чи кіно, належить до категорії, у якій всі розбираються дуже добре [усміхається]. Тяжію більше до театру, який апелює до людини, яка живе тут і зараз, проживає різні емоції та стреси. Всі розмови про театр без політики чи мистецтво для мистецтва мене не цікавлять, я вважаю їх абсурдними. Розважальний контент має бути, але не має домінувати, а в нас це виглядає приблизно так.
Що відбувається з театром в Україні, на вашу думку? Якщо не "театральний бум", то що?
Для мене театральний бум — це не кількість проданих квитків, а трансформація свідомості й людей, які працюють у театрі, і людей, які приходять на них дивитися, роблять вибір, що вони хочуть дивитися. Коли ми побачимо ці трансформаційні процеси в українському театрі, тоді скажемо, що це бум.
Також всім треба пам’ятати, що сплески глядацького інтересу подібні до синусоїди — є підйом наверх, а є падіння донизу. Ми зараз зверху, але далі не буде прямої, і треба до цього готуватися. Треба себе переосмислювати для того, щоби зрозуміти, що далі робити з театром, із його репертуаром і політикою, а не перебувати в ейфорії, що так буде завжди.
Для європейського театру не є проблемою, якщо середні показники на рівні 50 % завантаженості залу. В статуті українських театрів також прописано, що театр не є комерційною установою і не має на меті отримання прибутку. Але влада вимагає, щоби ми його показали, вона оцінює лише за тим, є прибуток чи ні.
Як у колишнього очільника Театру Франка не можу вас не запитати, наскільки ви підтримуєте стосунки з теперішнім керівництвом.
Ми, безперечно, контактуємо, говоримо з Євгеном Нищуком про те, що ми дружні театри й маємо консолідуватися, підписати угоду чи меморандум про співпрацю.
Ті самі "Три перукарки…" — це практично спільний проєкт, бо четверо акторів, які там грають — із Театру Франка, і це вже створює прецедент. Тому думаю, ми вийдемо на якусь формулу взаємин. Театр Франка завжди прагнув до капсулювання, але так не буває, тому хотілося б розширювати ці межі й дивитися ширше.
Здається, у вас там залишилася в репертуарі лише одна вистава, "Всі мої сини".
Так, і, думаю, завдяки тому, що Богдан Бенюк там грає головну роль [усміхається]. Я дуже вдячний йому за це, бо недоброзичливці намагалися двічі прибрати виставу (вистава за п’єсою Артура Міллера. За сюжетом, зникнення сина на війні є результатом помилки його ж батька, який постачав браковані компоненти до військових літаків — Ред.) з репертуару при тому, що вона чудово продається і дуже важлива глядачеві зараз. Жодної подібної вистави зі схожою проблематикою в Театрі Франка немає.
Ви говорили, що вас запрошували поставити вистави в Театрі Франка і в Театрі на Подолі. Коли чекати прем’єр?
Дайте дожити [усміхається]. Ці ж запрошення були ще до того, як мене знову запросили очолювати Молодий театр. У мене ще дві вистави у Львові, зокрема у Львівській опері, одна в Черкасах. Так сталося, що період мого забуття в Україні скінчився, раптом всі прокинулися і почали мене запрошувати. Ясна річ, мені було приємно, що батьківщина про мене згадала, тому я погоджувався.
У Києві простіше поставити, бо не треба нікуди їхати. Щодо Театру Франка ми ще розмовляємо. У Театрі на Подолі я дуже хотів би поставити виставу із Богданом Бенюком. Я запропонував йому один дуже некомфортний текст. Він прекрасний актор, але боїться виходити із зони комфорту, у нього є страх зіграти щось занадто відверте. Але я хочу, щоби він це зробив, це йому потрібно.
У 2019 році ви поставили виставу "Акула" за Девідом Меметом у "Дикому театрі". Цитую Ярославу Кравченко: "Я планувала, що у «Дикому» з’явиться вистава про те, як професор зловживає своїм авторитетом щодо студентки, і про те, як сьогодні це недопустимо. А Станіслав Анатолійович ставить про хижу студентку, що знищує професора. І та й інша історія — про авторитетність". Ви би поставили зараз цю виставу інакше?
Думаю, я дуже уважний до автора та уважно читаю дуже хорошого драматурга. Спочатку є ілюзія того, що винен професор, що це прояв авторитарного ставлення, харасменту. Але коли аналізуєш текст більш серйозно та допитливо, то бачиш, що вчинки студентки призводять до знищення професора, морально і фінансово, до руйнування його кар’єри. Саме про це пише Мемет. Чи можна поставити інакше? Звісно, так. Можна взагалі без сенсу ставити, ні про що.
Здається, такі вистави тепер пасуватимуть Молодому.
Не впевнений, що нам потрібно мусувати цю тему. Є ще безліч важливих проблем, про які необхідно говорити.
Автор: Вікторія Кіхтенко
Фото: Олена Кіріченко-Поволоцька
Джерело: suspilne.media
|